Станом на 1 лютого 2009 року у 32 діючих слідчих ізоляторах утримують 34 447 осіб. У 139 виправних колоніях відбуває покарання 109 649 осіб (із них — 5 554 жінок). Найбільш небезпечними у криміногенному відношенні є: засуджені до довічного позбавСтаном на 1 лютого 2009 року у 32 діючих слідчих ізоляторах утримують 34 447 осіб. У 139 виправних колоніях відбуває покарання 109 649 осіб (із них — 5 554 жінок). Найбільш небезпечними у криміногенному відношенні є: засуджені до довічного позбавлення волі (1 533 особи), засуджені за умисне вбивство (майже 19 тисяч осіб), при обтяжуючих обставинах (9,7 тис. осіб), за бандитизм (474 особи), за умисне завдання тяжких тілесних ушкоджень (11,1 тис. осіб), за розбій, пограбування, вимагання (29,5 тис. осіб), за зґвалтування (2,7 тис. осіб), за захоплення заручників (лише 27 осіб).
* * * * *
Щороку з установ кримінально-виконавчої системи звільняється близько 50 тисяч осіб. Не всі з них мають можливість мешкати у власних будинках, більше 50% не працевлаштовані, біля 30% мають проблеми психологічного характеру, майже 50% страждають на різні види захворювань. Все це зумовлює збільшення чисельності бездомних, підвищення рівня безробіття, розповсюдження суспільно небезпечних хвороб. Вчасно ненадана допомога звільненим особам, прорахунки у їх соціальній адаптації призводять до підвищення рівня рецидиву злочинів. Проблема полягає у тому, що сьогодні ми не маємо повноцінної системи соціальної адаптації звільнених осіб, а лише окремі її елементи.
* * * * *
Сьогодні з установами Державної кримінально–виконавчої служби України у справі виправлення та ресоціалізації засуджених на постійній основі співпрацюють 179 громадських об’єднань, 20 з яких — міжнародні неурядові благодійні організації, 37 — організації всеукраїнські та 118 — регіонального рівня. З 2007 року і до сьогодні громадські організації здійснюють понад 60 проектів інформаційного, аналітично–дослідницького, благодійного і соціального спрямування.
Українська секція Міжнародного товариства прав людини спільно з Департаментом з питань виконання покарань та за фінансової підтримки з боку координатора проектів ОБСЄ в Україні з 7 липня цього року розпочала втілення проекту «Попередження тортур та жорстокого поводження у місцях позбавлення волі». Проект спрямовано на організацію постійно діючої системи громадського моніторингу в пенітенціарних закладах.
* * * * *
«Я вдячний Богові за те, що до системи прийшла церква, — каже Василь Кощинець(ГОЛОВА ДЕРЖАВНОГО ДЕПАРТАМЕНТУ УКРАЇНИ З ПИТАНЬ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ). — Така робота дає найбільший результат, змінює атмосферу в наших установах. Поки немає закону про капеланство (а він за рік–два буде), ми почали підготовку таких священиків. Упродовж минулого року при Білоцерківському училищі професійної підготовки працівників кримінально–виконавчої системи священики пройшли курс «Правові та психологічні аспекти релігійного служіння в місцях позбавлення волі», отримали сертифікати. Таким чином близько 150 священиків ознайомилися з особливостями роботи в нашій системі».
При Державній кримінально–виконавчій службі з 2002 року діє Українська міжконфесійна християнська місія «Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі», до якої входить 12 конфесій. Останніми роками місія активізувалася. В установах виконання покарань та слідчих ізоляторах є майже 100 храмів, церков і каплиць, молитовних будинків чи кімнат. Богослужіння постійно відвідують близько 30 тисяч засуджених. У червні Департамент спільно з європейською філією Міжнародної католицької комісії душпастирства у тюрмах організував міжнародну конференцію «Юридичний вимір в’язничного служіння». Комісія вирішила провести цю конференцію в Києві, бо відзначає зростання ролі України в європейському просторі.
Зростати духовно тепер мають змогу не лише ув’язнені, а й працівники тюремної галузі, яким часто так потрібне духовне оновлення, подолання стресу не агресією, а молитвою. Влітку минулого року на запрошення глави Української греко–католицької церкви патріарха Любомира (Гузара) персонал Державної служби відвідав Марійський духовний центр у Зарваниці.
* * * * *
За дослідженням Міжнародної організації «Міжнародна ліга захисту прав громадян України», 9 мільйонів громадян нашої держави пройшли через ув’язнення або слідчі ізолятори. Це кожен п’ятий мешканець країни.
* * * * *
Відповідно до Божого плану, усі повинні зіграти свою роль у наданні допомоги в побудові кращого суспільства. Очевидно, що це передбачає докладання величезних зусиль у галузі попередження злочинності. Всупереч усьому злочини поповнюються. Всі, аби додати свій внесок у формування спільного добра, повинні працювати, в міру своєї компетенції, для надання можливості засудженим спокутувати свої провини, як щодо окремих осіб, так і у відношенні до суспільства. Такий процес ґрунтується на дозріванні у відчутті відповідальності. Нічого із цього не слід вважати утопічним.
З Послання Папи Івана Павла II
* * * * *
Смертна кара
Будь-яка правова держава не може відмовлятися від засобів, які служать захистові спільного блага, збереженню суспільного порядку, дотриманню прав людини та забезпеченню реалізації відповідних її призначенню обов'язків. Неприпустимою є така ситуація, коли окремі люди безкарно порушують справедливий суспільний лад. Невтручання в такі ситуації можна було б інтер¬претувати як схвалення суспільством протиправних дій. Право накладати санкції та карати правопорушників належить уповно¬важеним на це державним судовим інституціям.
У християнському розумінні кара за злочин не може означати помсти суспільства, а повинна створювати підстави для навернення та поєднання з Богом і з суспільством. Тому застосовані суспільством кари не мають закривати перспективи відновлення життя, а повинні відкривати людині шлях до повного включення в суспільне життя.
У Старому Завіті визначається обмеження щодо помсти за вбивство через заснування міст-притулків (Втор. 19:4–6), де ненавмисний убивця може шукати порятунку від переслідувачів та відбути судовий процес (пор. також: Чис. 35:24, 30; Втор. 19:1–3, 7–12) через введення закону lex talionis (див.: Вих. 21:23–25; Лев. 24:17–20; Втор. 19:21), згідно з яким вбивство особи вважалося рівнозначним карі смерти кривдника, і через аж ніяк не другорядний фактор виокремлення категорії особистої провини людини (див.: Єр. 31:30; Єз. 18:26), який дозволяє відкинути поняття колективної провини (пор.: Бут. 19:20; Втор. 5:9–10; Чис. 16:20–22; Суд. 3:7–8).
У світлі Євангелія та згідно з поведінкою та навчанням Христа, ми не можемо сказати, що кара смерти є християнським вчинком. У Новому Завіті немає жодного прямого схвалення кари смерти, за винятком одного невиразного місця, згідно з яким законна влада, «вона бо — слуга Божий, тобі на добро. А як ти чиниш зло, то бійся, бо недарма меч носить; вона — Божий слуга, що відомщає і карає того, хто чинить зло» (Рим. 13:4) .
З іншого боку, загальновизнано, що в Новому Завіті немає особливого засудження кари смерти, що в цілому не відповідає духові нового закону любови. У Нагірній проповіді Ісус Христос протиставляє старій логіці відплати нову логіку прощення та пошанування особи і навчає нас читати історію в есхатологічній перспективі Царства та кінцевого об'явлення Божої справедли¬вости: «Ви чули, що було сказано: Око за око, зуб за зуб. А я кажу вам: Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу» (Мт. 5:38–39; пор.: Лк. 6:29).
У цих словах Христа знаходимо відкинення відплатницької логіки, яка полягала у законі відплати. Нова логіка, що її нам пропонує Господь, указує на вимоги нової християнської етики, які, поширюючись, переображують людську реальність, включно з карним правом. У Нагірній проповіді та в науці Христа загалом йдеться про те, що будування кращого суспільства відбувається не шляхом приниження та придушення життя тих, хто помиля¬ється, а навпаки — помноженням добра та наданням усім можли¬вости прощення (108).
Будучи вірними євангельській проповіді та прикладові Божественного Спасителя, переднікейські Отці, серед яких Ігнатій Антіохійський, Климент Александрійський та ін., були здебільшого проти кари смерти, а також війни, військової служби та всіх інших проявів насильства.
Починаючи від Середньовіччя, поступово утверджувалася думка про допустимість кари смерти, яку мала право застосовувати законна влада, а протилежна думка, яка ґрунтувалася на радикалізмі першоджерел, вважалася єретичною.
Традиційне вчення стосовно допустимости кари смерти, як би її не виправдовували, тепер все більше ставиться під сумнів багатьма як світськими авторами, так і богословами, включаючи деякі голоси католицького єпископського уряду.
«У світлі Євангелія та людського досвіду» Церква все глибше усвідомлює таїнство людини й оцінює вартість її життя та недоторканність її гідности в такий спосіб, що деякі закони, що виникли на принципах природного закону (як наприклад, право держави на застосування кари смерти), з часом виявляються недостатньо узгодженими з євангельською проповіддю.
Папа Іван Павло ІІ в енцикліці Evangelium Vitae називає серед знаків надії зростання серед народу свідомости, яка заперечує війни та позитивно скерована на пошук і застосування ненасильницьких засобів захисту: «У цій перспективі треба бачити щораз ширший опір громадської думки застосуванню кари на смерть, навіть якщо суспільство використовує її з метою «законного захисту». Цей опір виникає з переконання, що сучасне суспільство спроможне успішно долати злочинність методами, які знешкоджують злочин, але не відбирають у злочинця можливости зміни життя».
У цій самій енцикліці знаходимо твердження, що сьогодні тільки захист суспільства є єдиним виправданням убивства злочинця, без якого, втім, можна обійтися: «Очевидно, що для досягнення таких цілей міра й обсяг покарання повинні бути ретельно зважені й оцінені. Вони не повинні сягати вищого ступеня — позбавлення життя, — за винятком крайньої потреби, коли немає інших способів захисту суспільства. Однак нині, завдяки дедалі кращій розбудові пенітенціярних установ, таке трапляється дуже рідко, може, й ніколи».
Держава не має жодного морального права для встановлення та застосування смертної кари супроти будь-якого злочинця. Об'єктивно кажучи, кара смерти завжди нищить людське право на життя та відкидає християнську заповідь любови.
Людина, навіть якщо це найжорстокіший злочинець, ніколи не стане річчю, а завжди залишиться людиною. Ця істина отримує чіткіші контури та вагоміше підтвердження, якщо скеровується в бік антропологічного християнського горизонту: людина є створеною за подобою Сина Божого, вона ніколи не тратить своєї гідности, і стосовно неї ніколи не зменшується милосердна любов Отця. Любов Бога — приятеля людей, який у Христі об'являє нам своє батьківське обличчя, закликає нас до святої пошани особи у її недоторканній цілісності та гідності; це стосується як доброї, так і поганої людини, як злочинця, так і невинного.
Ознайомившись з вище наведеною інформацією ми мали нагоду роздумати над такими проблемами, як ставлення суспільства до колишніх засуджених, потреби та можливості в’язнів та як кожен з нас може послужити, щоб допомогти тим, які опинилися в ізоляції від суспільства. Головне для таких людей - дати їм зрозуміти, що після засудження життя не закінчується, що майбутнє є, що вони потрібні!!!
Підготувала Христина Черсак
Немає коментарів:
Дописати коментар